Ось і чергова осінь... заковтує мне цього разу так поволі, навіть мряка якось боязко вишукує серед волосся пожовкле листя нездійснених мрій... а ліва рука тихенько скиглить за звичним ранковим вологим букетом - але то ще зарано, то ж лише початок вересневих надій... нових надій на кольорові клени і небо під порепаними мештами...

Щоразу чекаю на особливі, неземної краси ранки, вечори і сни... чекаю терпеливо, поки вишуканий спокій тієї, що розуміє мене, здається, як ніхто у цілім світі, кожним новим подихом вітру огортає клаптик за клаптиком все моє єство ...

Що я для осені? Портвейн рожевий "Приморський" (вміст якого у крові іноді здавався більшим, аніж будь-якої з її природних складових)?.. Чи, може, гаряче вино із закопченого ватрами казанка, що пахне любов*ю і дружбою, відчуттям свободи і багатообіцяючої невизначеності?..

А так хотілось би бути одним із дощів, тих, що малюють небо під незнайомими підошвами... а втім, яка різниця, що я для неї, нехай то буде загадкою... так навіть краще. Тішить страшенно вже й те, що вона й досі до мене небайдужа... заковтує собі поволі і розуміє :) 

Открыть больше изображений