Давно не дивилась хороших фільмів, а тут потягло раптом поритись в заначці... Те, що я там знайшла, досі змушує моє серце шалено калатати у грудях, а душу - відчувати незрозумілу втіху і біль водночас. Я зовсім не вважаю себе естетом і тим паче знавцем класичної музики, але те, що я почула у фільмі, як на мене, більше ніж просто музика...

Так, стрічка стара, "Червона скрипка" 1998 року - мабуть, бачив її кожен фанат хорошого кіно. Я от, на жаль, тільки сьогодні. А може на щастя. Сьогодні. Коли всі говорять про залежності-незалежності, чуже і наше, їхнє і рідне... Цей фільм змусив мене задуматись про щось, що не знає кордонів і не сприймає часу, щось, що залишиться назавжди. Справжнє мистецтво. Чисте, як сама природа, іноді навіть здається, що божествене. Бо хіба може людина бути творцем цієї величі, людина, якій хочеться завойовувати і вбивати, відбирати і знищувати....

Більше двох годин фантастичної музики, замішаної на крові і пристрасті, зневірі і надії, музики, яка змушувала закохуватись у себе і заради себе ризикувати життям... Більше двох годин історії людства втіленій в долі однієї скрипки - справжнісінький урок, хоча й досить відрізняється від академічного, бо поєднує не лише історію і географію, а ймистецтвознавство, естетику і ще багато іншого. Скрипка мандрує століттями і країнами, змушуючи людей "відчути" ціну прекрасного - його безцінність...

Можна ще багато чого написати про гру акторів, гарний сюжет і хорошу операторську роботу, та чомусь не хочеться. Не хочеться попсити своїх вражень - слова ніби розпорошують їх, крадуть справжність відчуттів...
Краще просто насолоджуватись музикою, слухаючи вишукані звуки червоної скрипки знову і знову... 

часом ми робимо те, що робити не дуже хочеться... але то найкращий варіант, щоб уникнути того, що напрягає по-справжньому...

Ось і чергова осінь... заковтує мне цього разу так поволі, навіть мряка якось боязко вишукує серед волосся пожовкле листя нездійснених мрій... а ліва рука тихенько скиглить за звичним ранковим вологим букетом - але то ще зарано, то ж лише початок вересневих надій... нових надій на кольорові клени і небо під порепаними мештами...

Щоразу чекаю на особливі, неземної краси ранки, вечори і сни... чекаю терпеливо, поки вишуканий спокій тієї, що розуміє мене, здається, як ніхто у цілім світі, кожним новим подихом вітру огортає клаптик за клаптиком все моє єство ...

Що я для осені? Портвейн рожевий "Приморський" (вміст якого у крові іноді здавався більшим, аніж будь-якої з її природних складових)?.. Чи, може, гаряче вино із закопченого ватрами казанка, що пахне любов*ю і дружбою, відчуттям свободи і багатообіцяючої невизначеності?..

А так хотілось би бути одним із дощів, тих, що малюють небо під незнайомими підошвами... а втім, яка різниця, що я для неї, нехай то буде загадкою... так навіть краще. Тішить страшенно вже й те, що вона й досі до мене небайдужа... заковтує собі поволі і розуміє :) 

Открыть больше изображений